Позитивні зрушення, що стосуються рівня заробітної плати, запровадження окремих матеріальних стимулів для молодих освітян спрямовані, головним чином, на забезпечення сьогоднішніх потреб людини. Але час спливає швидко і незабаром настане момент, коли вчитель або лікар досягнуть пенсійного віку. Тоді задоволення повсякденних потреб цих людей має забезпечуватись гідною пенсією. Питання пенсійного забезпечення наших вчителів та інших "бюджетників" давно обговорюється в суспільстві і засобах масової інформації. Проте, вчителі, та й не тільки вони, не можуть вважати себе задоволеними рівнем нинішніх пенсій і доплат. А між іншим, вони працюють на державу і суспільство у вкрай важких умовах життя, внаслідок чого їхні сили й здоров'я швидко вичерпуються, а вони самі передчасно втрачають працездатність. Вчать чужих дітей, аж доки не виходять на пенсію, а коли виростають їхні діти - то немає на що їх вчити. Бо мізерна сьогодні вчительська пенсія! Отже, залишається лише одне - продовжувати працювати та жити на вчительську зарплату і після набуття права на пенсію за вислугу років, часом на шкоду власному здоров'ю. В умовах, коли в Україні розпочаласяпенсійнареформа, створюються недержавні пенсійні фонди (НПФ), не буде зайвим згадати нашу з вами історію, щоб зробити з неї правильні висновки, в тому числі і в пенсійному питанні. Адже погодьтеся: нове - це добре забуте старе. Згадаймо ті часи Звернемося тільки до деяких забутих фактів нашої з вами історії. У 1897 р. в Україні успішно функціонували попередники нинішніх НПФ - понад 200 пенсійних емеритальних і страхових кас. Назва однієї з них - "Ощадно- емеритальна каса службовців Товариства пароплавства по Дніпру і його притоках" - говорить сама за себе. З 1870 р. на території Полтавської, Чернігівської, Харківської, Катеринославської, Таврійської губерній діяла "Пенсійна каса народних вчителів і вчительок", досвід якої був узагальнений нашим земляком Д.Є. Любченком. Саме йому слід завдячити за підручник з пенсійної справи, виданий у Москві 1913 року. Участь у багатьох касах була добровільною, але в більшості з них на той час превалював елемент обов'язковості. Їхніми учасниками в обов'язковому порядку були державні службовці, у тому числі - офіцери, а також вчителі, які мали статус земських (муніципальних) службовців. Статути цих кас затверджувалися царськими указами, тоді як статути "корпоративних" кас - відповідними міністрами. "Пенсійна каса народних вчителів і вчительок" у 1911 р. нараховувала майже 100 000 учасників або 50% від загальної кількості вчителів Російської імперії. Пенсійні активи каси складали на той час значну суму - 8,5 млн. рублів. Кількість учасників пенсійних кас залізничників, які також мали статус державних службовців, перевищувала 480 тис. осіб (приблизно така кількість сьогодні працівників "Укрзалізниці"), а їхній загальний бюджет сягав 245 млн. руб. Не тупцювала на місці і вітчизняна наука. Розрахунки для пенсійних кас Російської імперії виконувались математиком М. Остроградським (родом з Полтавщини). Актуарні (демоекономічні та фінансові) розрахунки для пенсійної каси інженерів шляхів сполучення були виконані в 1908 р. вітчизняними фахівцями на період до 2062 (!) року за методикою професора Київського (!) університету А. Граббе, яка практично без змін використовується сьогодні на Заході. До статутів кас додавалися детальні таблиці розрахунку пенсійних виплат, які базувалися на досить точній земській та галузевій статистиці. Отже, наші предки планували своє пенсійне майбутнє всерйоз і надовго. Але давайте про все по порядку. Історія повторюється Якщо уважно проаналізувати історію розвитку пенсійного забезпечення в Російській імперії, до складу якої входила і більша частина території сучасної України, то ми побачимо, що першою за своїх службовців потурбувалася сама влада. 6 грудня 1827 р. було видано царський указ про пенсії, який весь час доповнювався новими законодавчими актами. Проте, ці пенсії були досить скромними, і тому тодішній уряд започаткував утворення емеритальних (слово "емеритура" означає вислуга років) пенсійних кас різними відомствами. Про це свідчить, зокрема, затверджений у 1886 році російським імператором Олександром ІІІ "Устав эмеритальныхъ касс служащихъ гражданскаго ведомства". Таким чином, державні службовці, які виходили на пенсію і проживали в Україні, почали отримувати дві пенсії - державну і емеритальну. Після Кримської війни з'явилися перші каси військово-сухопутного відомства, статути яких було затверджено 25 червня 1859 р. Досить красномовним є той факт, що державна пенсія полковника, виплачувана зі скарбниці (казни), становила наприкінці ХІХ ст. 575 руб. на рік, у той час як пенсія з пенсійної каси, куди він щомісяця відраховував впродовж 35 років служби 6% від платні (жалування) - 863 руб. Тобто вже тоді "люди государеві" в пенсійному питанні покладалися не тільки на державу, а головним чином, на власні сили! Особи, які служили в земствах, а це були вчителі, лікарі та інші категорії службовців, не мали до середини 60-х рр. ніяких привілеїв, в тому числі - і пенсій. Природно, що ці люди з незначним жалуванням весь час намагались перейти на іншу, більш престижну і високооплачувану службу. Як результат, земства втрачали хороших працівників. Щоб утримати їх на службі, земства вирішили взяти на себе зобов'язання щодо пенсійного забезпечення таких працівників за умови, що останні вислужать встановлений мінімум років, як це робилось по відношенню до державних службовців. Ідучи назустріч побажанням земств, в 1863 р. царський уряд узаконив і земські пенсійні каси емеритального типу, а вже десь через 20 років - пенсійні каси страхового типу. Найбільш відомими в Україні були Чернігівська (1888 р.) та Катеринославська (1896 р.) емеритальні каси. Але емеритальні каси також не в змозі були забезпечити своїм учасникам достатню пенсію. До того ж виявилось, що каси емеритального типу є фінансово нестійкими. Щоб виплачувати пристойну пенсію і запобігти дефіциту коштів в умовах зростання кількості пенсіонерів (що спостерігаємо зараз в солідарній пенсійній системі України!) необхідно було або збільшити відрахування з учасників каси, або змусити земства платити за своїх службовців. І якщо по відношенню до офіцерських емеритальних кас уряд змушений був покривати цей дефіцит за рахунок емісії державних цінних паперів, то збільшувати відрахування зі свого невеликого жалування учасники кас були не взмозі, а земства не бажали переобтяжувати свої бюджети. До того ж, в таких касах важко було врахувати випадкові фактори (смерть учасників і пенсіонерів, потоки платежів і виплат, можливі перебої у фінансуванні тощо). В цих умовах було здійснено перехід до інших принципів фінансування і виплат пенсій. Беручи до уваги неможливість земств покривати дефіцит емеритальних кас, Міністерство внутрішніх справ в травні 1897 р. розробило проект нового "Положенія о пенсионныхъ кассахъ для служащих въ земскихъ и городскихъ учреждениях общественного управленія" (подано мовою оригіналу). Це положення було затверджене 12 червня 1900 р. і одночасно цим же указом всі пенсійні каси підпорядковане страховому комітету при Міністерстві внутрішніх справ. Відповідно до цього положення існуючі емеритальні каси перетворювались в пенсійні каси страхового типу. Однією з перших таких кас було утворено в Таврійській губернії. В основу пенсійної каси нового типу було покладено принцип: "Не сплачувати пенсіонеру більше від тієї суми, що обліковується на його пенсійному рахунку". До речі, саме за таким принципом діють недержавні пенсійні фонди, що створюються в Україні з 2004 р. відповідно до Закону України "Про недержавне пенсійне забезпеченя". Таким чином, в дореволюційній Україні функціонували три типи (рівні) пенсійної системи (досить подібні до сьогоднішніх): 1) державна (пенсії військовим та іншим окремим категоріям осіб); 2) емеритальна (подібна до солідарної) 3)накопичувальна (подібна до сучасних НПФ). Саме на початку ХХ століття в Україні склалися і два підходи до пенсійного забезпечення: розподільчий (емеритальні каси) і накопичувальний (пенсійні каси страхового типу).Пенсійна каса народних вчителів і вчительок Не зайвим буде нагадати, що саме в 60-80-х рр. позаминулого століття в багатьох європейських державах почало змінюватись ставлення до вчителя. Чому так? Згадайте вислів тодішнього німецького канцлера Бісмарка (до речі - батька солідарної пенсійної системи): "Війну виграв пруський вчитель", - і вам багато що стане зрозумілим. Усвідомлюючи це, царський уряд та земства сприяли створенню інституцій, що заохочувли вчителів, у тому числі шляхом відповідного пенсійного забезпечення. Джерелами фінансування пенсійної каси були: 1) обов'язкові внески (відрахування) учасників; 2) внески за рахунок казни (державного бюджету); 3) доход з капіталу та майна каси; 4) добровільні пожертви; 5) випадкові надходження. Учасникам каси відкривались індивідуальні пенсійні рахунки, на які поступали внески від жалування, внески від казни (земства, установи), щорічний прибуток від операцій каси (інвестиційний дохід), який в середньому складав 3-4 %. Ці кошти і були фінансовою основою пенсійних виплат, як це і має місце в НПФ зразка 2004 р. Всі учасники каси поділялись на обов'язкових і добровільних членів. Обов'язкові члени сплачували 6 % жалування, а ще 6 % за них сплачувала казна (державний бюджет) або земство (місцевий бюджет), або приватні особи (спонсори). В школах, що фінансувались за рахунок казни, членство вчителів у пенсійній касі було обов'язковим. Добровільні учасники каси мали робити внесок 12 % жалування, але членство для них не було обов'язковим. Це стосувалось, головним чином, осіб, які викладали в приватних навчальних закладах. Умовою зарахування в члени каси (добровільні чи обов'язкові) було отримання від інспектора народних училищ (таку посаду, до речі, обіймав батько В.І Ульянова-Леніна) або в керуючого касою (адміністратора пенсійного фонду, якщо говорити про сучасну Україну) "особисту картку" та її заповнення з додаванням необхідних документів (вчительське свідоцтво, метрика тощо). У випадку призначення учасника на посаду в іншу губернію або школу його картка пересилалась слідом, а сам інспектор давав відповідне повідомлення до управління пенсійної каси. Якщо відбувались зміни в сімейному стані учасника тощо, то він мав повідомити про це інспектору, а той, в свою чергу, письмово повідомляв в управління пенсійної каси. Повна пенсія призначалась за умови 15 років служби і членства в касі. Якщо вчитель мав 10 років служби і членства в касі, то він мав право на отримання менших сум. Ті, хто вислужив менше двох років, не отримували нічого. Особам, які отримали захворювання на службі, мали на утриманні неповнолітніх дітей тощо, призначалися посилені пенсії. Наприклад, вчителеві, який у 1911 р. мав вислугу 36 років та отримував жалування у 760 руб., призначалася посилена пенсія 668 руб. При цьому була чітка диференціація розміру пенсії від віку вступу на службу та стажу (вислуги років). Маючи вислугу 15 років і жалування в 360 руб., вчитель який поступив на службу в 20 років і мав право отримувати пенсію 65 руб., якщо ж вислуга була 20 років 106 руб., а за умови 25 років вислуги - 167 руб. Отже, коефіцієнт заміщення зарплати пенсією, якщо перейти на сучасну термінологію, складав для тодішнього вчителя 46 %. Це перевищує навіть сьогоднішні стандарти Міжнародної організації праці (40 %), не кажучи вже про наші реалії (слабо!). Якщо вчитель служив більше 25 років і робив обов'язкові внески після 25 років, то розмір пенсії суттєво не збільшувався. Очевидно, це робилось з метою "омолодження кадрів" економічними методами. Поряд з пенсіями за вислугу років, призначалися і пенсії за інвалідністю, пенсії по втраті годувальника (вдові і сиротам). Проте в умовах зростання цін та дорожнечі (це було і тоді)пенсійна каса в 1909 р. звернулася до Державної думи та земств з пропозицією збільшити відрахування на рахунки обов'язкових учасників з метою забезпечення розмірів пенсійних виплат особам, що вислужили більше 25 років до 100 % жалування. І цю пропозицію було підтримано державою і місцевими органами влади в1910 році! Труднощі зростання А чому не були членами каси інші 100000 вчителів Російської імперії? Відповідь проста. Як зазначав вже згадуваний нами Д. Любченко, вони здебільшого не були належним чином поінформовані! Вже тодіпенсійна каса відчувала труднощі в організації роботи з учасниками на місцях та їх постійному інформуванні. Адже ті 10-15 щасливчиків, які мали можливість за казенний кошт ознайомитись з роботою каси, не в змозі були довести цю інформацію до інших 100 000 учасників. Тому управління пенсійної каси разом з Міністерством народної освіти проводило з'їзди учасників пенсійної каси та інспекторів народних училищ. Були розроблені і читались цикли лекцій з пенсійної справи на педагогічних курсах, в товариствах взаємодопомоги тощо. Вчителі, які знайомились із статутом каси, досить скоро наштовхувались на незрозумілі місця. Наприклад, досить складно було уяснити, яким чином можна вступити до каси, вийти з неї, забрати назад свої внески, порушити клопотання про призначення пенсії тощо. Звісна річ, що вони звертались за роз'ясненнями з цих питань до своїх найближчих керівників - інспекторів і директорів народних училищ, та останні й самі мало в цьому розумілися. Сумніви виникали на кожному кроці. Як наслідок, розпочиналось і тривало довге листування між вчителями, інспекторами та управлінням пенсійної каси. А якщо відповіді затримувались, то в душах учасників каси виникали переживання і недовіра: а чи так все добре з майбутніми пенсіями? Автор книги Д.Є. Любченко особисто пережив такі сумніви, проте, як він сам згадував: "І лише глибока віра в пенсійну справу змусила мене відкинути всі сумніви і наполегливо розбиратися в ній". Справами каси опікувались та займались: - управління каси (прообраз адміністратора недержавного пенсійного фонду); - комітет каси (рада фонду); - Рада Міністерства народної освіти (збори засновників фонду). Треба було встановити живий зв'язок між касою та вчителями. Для цього керуючий касою та його помічник здійснювали поїздки на місця - в провінційні навчальні заклади, де в присутності інспекторів та вчителів проводили роз'яснювальні заходи у в формі лекцій, бесід тощо. З 1907 року управління пенсійної каси почало запрошувати за рахунок казни (державного бюджету!) представників учасників каси до столиці, щоб вони мали змогу безпосередньо ознайомитись з роботою та станом справ каси. Такі уповноважені представники не тільки слугували в якості популяризаторів пенсійної справи, але й висловлювали чимало цінних порад щодо поліпшення самої організації пенсійного забезпечення. Наслідком цих взаємних зв'язків було "высочайшее утверждение" нового пенсійного статуту 1 червня 1910 р. Історичні паралелі Схвалений Державною Радою и Державною Думою Російської імперії Закон "Про віднесення на рахунок казни частини пенсій народних вчителів і вчительок..." вносив зміни до статуту пенсійної каси, зокрема: "Пенсійна каса народних вчителів і вчительок має на меті забезпечення учасників каси та їхніх сімей пенсіями, незалежно від тих, що будуть ними отримуватись на підставі загальних законів, інших статутів та височайших повелінь". Також цим законом встановлювались і джерела фінансування пенсійної каси: 1) внески обов'язкових учасників каси на свою користь - 6 % жалування; 2) внески добровільних учасників каси - 12 % жалування; 3) відрахування з коштів державного казначейства - "...начиная с 1911 г., размер потребных на означенную надобность кредитов, определять в сметном порядке" (мовою оригіналу). Як видно, кошти на фінансування вчительських пенсій у пенсійній касі (корпоративному недержавному пенсійному фонді) формувались роботодавцем (державою) і самими службовцями (учасниками каси). Прийняття у 2004 р. Постанови Кабінету Міністрів України N1247 від 22.09.2004 р. "Деякі питання утворення недержавного пенсійного фонду працівників бюджетної сфери" та ст.109-3 Закону України "Про Державний бюджет України на 2004 рік", насправді було відродженням історичних традицій, що беруть початок в Україні XIX-го століття. На жаль, зазначену Постанову було скасовано в лютому 2005 р. тодішнім урядом. А чи виправданим був такий крок? Адже питання покращання пенсійного забезпечення вчителів і лікарів так і не зрушило з місця. Кожен рік зволікання із запровадженням професійної пенсійної системи лише загострюватиме проблему в майбутньому. Усвідомлюючи це, розробники бюджетної резолюції на 2007 рік передбачили фінансування майбутніх професійних пенсій шляхом сплати внесків до недержавного пенсійного фонду працівників бюджетних установ. Чи є таке рішення справедливим по відношенню до інших платників податків? Чи мають право на отримання таких внесків саме вчителі, лікарі та інші бюджетники, які не стали акціонерами підприємств, власниками земельних паїв тощо? Найкращою відповіддю тут можуть бути слова самого Д. Любченка: "Якщо службовці земства віддають суспільству свої кращі молоді роки життя, то вони вправі розраховувати, що і земство не забуде про них: воно забезпечить їхню старість... Цього вимагає сама елементарна справедливість, і в цьому полягає обов'язок держави, земства". Логічно, шо наступним кроком мало б стати прийняття відповідного Закону та поновлення дії вищезазначеної Постанови. Погляд в майбутнє Відомі події 1917 року не могли не позначитися і на самому існуванні в Україні недержавної пенсійної системи, пенсійних кас вчителів та інших службовців. У той же час на Заході НПФ створювались й успішно розвивались. Якщо в США на початку 1940-х рр. кожний п'ятий працівник був учасником НПФ, то наприкінці 1980-х рр. - кожний другий. У країнах ЄС сьогодні більш ніж 25 % працівників охоплені системою НПФ. В такій країні, як Нідерланди, участь суб'єктів господарювання в професійних пенсійних системах на базі НПФ є обов'язковою. Пенсія учасника такої системи після 40 років роботи складає 70 % заробітної плати. Проте демографічна криза негативно впливатиме на пенсійне майбутнє всіх без винятку європейських країн. Розуміючи це, парламенти та уряди цих країн змушені вдаватись до реформування пенсійних систем шляхом запровадження накопичувальних принципів на базі недержавних пенсійних фондів. Успішно розвиваються НПФ в країнах Балтії, Казахстані, Польщі, Болгарії, Угорщині. У сусідній Росії учасниками близько 300 НПФ є понад 6 млн. осіб. Тому розвивати систему НПФ та професійні пенсійні системи як складову пенсійної реформи неодімінно доведеться незалежно від спрямувань зовнішньополітичного вектора України. Адже без позитивних змін у ставленні держави до вчителів, лікарів та інших "бюджетників", підвищення їхніх зарплат і пенсій годі й говорити не тільки про європейський вибір, а й про існування української нації взагалі! З огляду на це, передбачений бюджетною резолюцією на 2007 рік розвиток корпоративного недержавного пенсійного фонду працівників бюджетних установ є не тільки системоутворюючим чинником, але й своєрідним "полігоном" для відпрацювання пенсійних технологій професійних пенсійних систем та обов'язкової накопичувальної пенсійної системи, які доведеться запровадити в ході пенсійної реформи у 2007-2009 рр. Чи зуміємо ми відродити НПФ і організувати справу так само надійно, як це вміли наші діди-прадіди наприкінці ХІХ- початку ХХ століття, залежить лише від нас і нашої держави, а не від чиєїсь сторонньої допомоги. Тим більше, що нам є звідки брати гідний приклад для наслідування!

© УКРІНФОРМ, 2001 - 2006

Нагору сторінки